Головна » 2017 » Вересень » 22 » ДО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ДНЯ БІБЛІОТЕК
08:26
ДО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ДНЯ БІБЛІОТЕК

«Книга вчить, як на світі жить».

(Українська народна мудрість)

Ці слова я чула ще змалечку.

 

     Батьки мої Анна Іванівна та Степан Іванович Перепелиці – цукровики - невтомні трударі, здібні люди. Мама була майстриня у всьому: добре шила, вишивала в різних техніках, сама вигадувала узори, схеми; гаптувала, прекрасно малювала, робила штучні квіти. Навіть у зимову пору у вазах завжди були розкішні букети. Мати мала високий чистий, дуже гарний голос. Співала в церковному хорі сусіднього села Михайлівка. Любила твори Тараса Григоровича Шевченка. Брала участь в драматичному гуртку як актор-аматор, і, водночас, виготовляла костюми до вистав. Мала такий надзвичайний смак, що одягала всіх наречених села. Батько прекрасно танцював, а ще дуже любив співати. У вільну від роботи годину вони з матірю часто співали.

    Бабуся Юзефа Демянівна (батькова мати), яка б не була стомлена, в кінці дня обовязково читала. В неї була своя особлива добірка книг польською, українською, російською мовами. Багато книг на морально-етичні теми: про добро і зло,чесність, порядність.

    Я заворожено дивилася, як вона ворушить губами, гортаючи сторінки книг. Мені здавалося, що в тільки прочитавши їх, я дізнаюся щось надзвичайне. Я просила бабусю навчити мене читати. Вона відповідала, що спочатку потрібно вивчити літери, вміти їх складати у склади. Так з бабусею я освоювала Ази граматики та читання. Бабка Юзефа багато читала мені, в основному, притчі. Малою дитиною я, звичайно, хотіла чути казки, особливо, чарівні. Це вже будучи дорослою, я зрозуміла, що через притчі - ці повчальні розповіді з історії чи навколишнього життя, мета яких викласти духовні чи моральні істини, бабуся мене ненав’язливо виховувала. Одного разу вона вирішила прочитати мені дорослу притчу про Добро. Про старого чоловіка, який просив притулку в багатодітної вдови, яка жила на околиці села біля самісінького лісу. Сімя була настільки бідна, що хлопчики спали на долівці, покритій очеретом, а дівчатка - на постелі із соломи. Та жінка нагодувала старенького, випрала, позашивала благеньку сорочку, дала йому прихисток на ніч. Вранці, прощаючись, чоловік сказав: «Яка ти багата!». Здивувалась жінка цим словам. Наступного дня сільські багатії не пустили стареньку людину навіть на подвіря, виганяючи його з образливими словами. «Які ж ви – ниці та злиденні», - подумав дідусь. В майбутньому все змінилося; час розставив все на місця: діти бідної жінки завдяки своєму працелюбству вивчилися, отримали хорошу роботу. Мати мала втіху від них. А багатії в силу різних обставин збанкрутували. Ця історія справила на мене велике враження.На перший погляд здається, що зміст притчі дещо прихований і мовлення притчі проводиться наздогад. Але це не так. Притчі мають надзвичайно великий зміст, колосальний задум, неабиякий замисел. Бабуся часто повторювала, що Добро не йде в Нікуди, воно завжди повертається. І ти не знаєш в чиїй подобі це відбудеться. Цю віру в Добро я пронесла крізь своє життя.

    Читати я навчилась рано. З моїх дитячих років я винесла, що книга – велика скарбниця знань.

    Час летить – і все забирає з собою.

       В школу я пішла в 1946 році. В ті важкі повоєнні часи не вистачало вчителів, класних приміщень, меблів, підручників, зошитів. Часто доводилось писати на шматочках пакувального паперу з цукрового заводу. В одній кімнаті навчались учні першого та третього класів. Так що для першокласників мимоволі звучала більш доросла інформація. І я її із захватом сприймала. Всі шкільні роки навчалася на «відмінно».

         Вела уроки педагог Зінаїда Михайлівна. Пригадую, як в 3-му класі ми вчили вірш про Батьківщину. Я підняла руку і попросила дозволу проспівати цей вірш. Крім ґрунтовних знань, які давали вчителі, учнів привчали до високої дисципліни, бережливого ставлення до суспільного.

         А яке було шанобливе ставлення до КНИГИ! Перед читанням обов’язково мили руки. На сторінку підручника підкладали папір, кусочки тканини.

          Існувала навіть «премія» за краще збереження підручників у вигляді кульочка з карамельними «подушечками». І хоча свідомість нашого покоління була висока, солодкий приз грав не останню роль.

           Про цінність книги - ще один спалах Памяті. В нашій школі музику і співи викладав артист Ленінградської філармонії Сошанський, якого після втрати родини в блокадному місті доля привела на Вінничину.

             Пам’ятаю, як вчитель розповідав, що у суворі блокадні зими, коли топити було нічим,і в хід йшло все, що горить, навіть меблі, на книги рука не піднімалася.

        Потрапивши перший раз в шкільну бібліотеку мені перехопило подих. Своїм дитячим розумом я побудувала логічний ланцюжок, якщо сільпо ( так називали сільський магазин) – склад різноманітних товарів, які купують за гроші, то бібліотека – це «сховище» чогось надзвичайного розумного, захопливого .«Ось тут зберігаються справжні скарби! Ось тут є відповіді на всі запитання!».

         І цей свій висновок я пронесла крізь своє життя.

         Де б я не була з книгою та бібліотекою я дружила завжди.

       Особливе місце в моєму житті посідає Кострижівка. Це – моя друга Батьківщина.

        На цукрокомбінаті «Хрещатик» велике значення надавалося просвітницькій роботі, всебічному розвитку працівників та членів їхніх родин. На заводі функціонували: профспілкова бібліотека, кабінет економічної та партійної освіти, науково - технічна бібліотека.

    Науково-технічна бібліотека цукрозаводу «Хрещатик» розміщувалася на другому поверсі одного із корпусів. Я завідувала нею на громадських засадах. Бібліотечний фонд нараховував понад 8000 примірників. Замовлення на літературу формувались планово, систематично та, безпосередньо, згідно запитів працівників. Технічна література надходила відповідно замовлень з центрів науково-технічної інформації, книгарень, друкарень. Надходження були з Києва, Харкова, Одеси, Москви., Ленінграду та інших потужних центрів науково-технічної інформації .

      На читачів заводились формуляри. Всі поступлення обов’язково реєструвалися. Вони зберігалися в книжкових шафах, на стелажах та в бібколекторі. У просторій залі бібліотеки було дуже затишно: скрізь -розкішні вазони, стіни оформлені на виробничу тематику; постійно оновлювалась виставка «новинок» техінформації; на символічній дошці пошани були фотографії найактивніших читачів; висвітлювалась робота техбібліотеки в фотографіях, листівках, дописах. По периметру приміщення налічувалось 14 книжкових шаф. Одна шафа вміщувала біля 300 книг. А ще були стелажі для періодичних видань, технічної інформації, періодики. Література була розділена по тематиці: наприклад, технологія, електротехніка, будівництво, література для ТЕЦ тощо.

        В техбібліотеці (так її називали заводчани) завжди були відвідувачі. На заводі багато працівників отримували професійну освіту без відриву від виробництва. Тут готувалися студенти-заочники технікумів, інститутів: як молоді працівники, так і сивочолі. Я робила їм добірки до контрольних завдань.. Користуючись літературою, я розробляла посадові інструкції до професій цукрозаводу. Багато робітників цікавилися новинками з технічної літератури, підвищували свій професійний рівень. За допомогою технічної інформації було зроблено чимало раціоналізаторських пропозицій. Багато з низ втілювались у виробництво. В техбібліотеці регулярно проводилося технічне навчання персоналу; проводилися Дні Спеціаліста, Дні Інформації, Дні Новатора.

      Цукрокомбінат «Хрещатик» - це - гігант харчової промисловості країни. В 2012 році йому виповнилося 100 років.

     «Я – ЦУКРОВИК!» Ці слова стали визначальними для багатотисячної армії працівників, які щоденною працею творили славну історію «Хрещатика», які через століття гідно пронесли це звання.

      На «Хрещатику» створювались сімї, формувались цілі династії. Для когось – Кострижівка – кар’єрний старт , для когось - тимчасове пристанище. А більшість людей віддали свою молодість, ціле життя для розвитку і процвітання свого краю, заводу. Хтось знайшов свій останній прихисток на цій землі…

     І щоб в життєвих жорнах не загубився людський слід чи пил історії не прикрив цілу епоху цукровиків – вирішила написати книги про людей, про історію їх підприємства.

    Книги «Хрещатик мій, свідок наш». «Хрещатику – 100» - це данина цій землі, своєму підприємству, людям, які йшли поруч зі мною по життю.

    Память людська.. Маятник рахує долі миті

    Ці секунди, що уже прожиті

    Молодість свою не відпускаю

    І тепер ще дужче вас кохаю!

                                             (З книги З.Гончарової «Без пісні мене нема»)

       Людські струмочки стікаються до бібліотеки. Вона як осередок прогресивного, новітнього, прекрасного. Бібліотека - завжди в авангарді патріотичного виховання. Як приклад - наша Кострижівська селищна бібліотека. Байдюк Людмила Миколаївна та Калинюк Людмила Петрівна. – добрі, усміхнені, чарівні. Завжди привітно зустрічають. Чи ти постійний читач, чи вперше прийшов до бібліотеки тобі забезпечені: і літературна цікавинка, і хороший настрій. Вони – справжні професіонали. Особлива риса наших енергійних Людмил– вони небайдужі до своєї справи, до людей. Таке враження, що цим жінкам цікавий навколишній світ, вони бачать стільки позитивного і своїм сприйняттям щиро діляться з оточуючими. Вміють знайти підхід до кожної людини. І односельці відповідають їм щирою любов’ю та повагою.

        Байдюк Людмила Миколаївна та Калинюк Людмила Петрівна приймають активну участь в житті селища, як в суспільному, так і в культурно-мистецькому.

       Окремо хочеться виділити Лесю Миколаївну Стасюк – директора Заставнівської цетральної районної бібліотеки. Її кваліфікованість, всебічний розвиток просто вражаючі! Леся Миколаївна - незмінна ведуча різноманітних мистецьких імпрез. Це вона вболіває за те, щоб бібліотека була духовним осередком для населення району. Це вона «задає тон» в роботі працівникам сільських бібліотек.

       Коли потрапляєш до бібліотеки, то мимоволі притишуєш голос.

      В бібліотечній тиші є щось містичне. Здається, що класики з портретів промовляють до тебе цитатами своїх творів; з дитячих малюнків, якими завжди прикрашені стіни, звучать діалоги звірят, розгортаються сюжети казок.. А в іншому залі ще лунають голоси палких дискусій чи задушевних розповідей. А ось біля цієї книжкової полиці хтось лірично читав вірші про кохання. Стенди красномовно промовляють про актуальні події в житті країни, області, селища.. А ще тематичні виставки,презентації нових книг, видань; різноманітні читання, зустрічі з авторами. Життя бібліотеки цікаве та насичене.

       Читацькі формуляри – це характеристика людини, її вподобань, інтересів. Недарма, коли потрапляєш додому до іншої людини, то з цікавістю розглядаєш полиці з книгами., а що вона читає? Відомий вислів Цицерона - давньоримського політичного діяча, видатного оратора, філософа та літератора: «Будинок,в якому немає книги, подібний до тіла, позбавленого душі».

           Про книгу, друковане слово безліч виразів, багато з яких стали крилатими. «Книга – невичерпне джерело знань», «Книга – найкращий подарунок», «Книга – друг людини».

         В сімї Гончарових книга завжди була в пошані. З кожної зарплати купувалося декілька примірників. Раз на рік оформлялося підписне видання. Восени в період підписної кампанії, крім обов’язкової періодики, рідні вибирали «щось для душі». З року в рік видно було, як зростали наші донечки Ніна і Саша: від «Малятка» та «Барвінка» до «Ровесника», «Навколо світу» та «Науки і життя». У кожного члена родини – свої уподобання. Класична література, пригодницька, фантастика, бібліотека військових мемуарів, книги по садівництву тощо. Всього не перелічити! А про підшивки спортивного що недільника «Футбол-хокей» голови родини Григорія Васильовича ходили легенди. В нашій сімейній бібліотеці важливе місце займають книги для покращення професіоналізму, різноманітні посібники. І зразу видно, що в цій сім’ї є і цукровари, енергетики, фізики, метеорологи, економісти.

 

Змінюються часи… Для декого змінюються цінності. Часто зникають з лиця землі цілі населені пункти, закриваються заводи, школи, знищується виробництво, не те що книги. Але цього ж не можна робити!

Як написав Джон Мільтон – англійський поет, прозаїк, політичний діяч 17-го сторіччя, відомий, насамперед, епічною поемою «Втрачений рай», життєвий шлях та творчість якого досліджувала Леся Українка:«Знищення хорошої книги, майже рівнозначно знищенню людини. Той хто вбиває людину, вбиває розумну істоту, створену за образом Божим, але хто знищує хорошу книгу, вбиває сам розум».

Цей вислів є актуальним і в сьогоденні.

То ж давайте своєю працею примножувати багатства людства. Читайте, пишіть, творіть, малюйте! Розвивайте себе! Підтримуйте тих людей, які з власної ініціативи, а не тільки за зарплату тримають «на плаву» бібліотеки. Потрібно розвивати бібліотечну справу, вдосконалювати її. Бо бібліотека – то скарбниця духовного надбання людства!

 

Життя дає свої уроки... З них всіх виносила висновки - наполегливість до праці, вірність ідеалам справедливості, порядності, чесності. І величезна Віра в Добро! Я завжди була переконана, що добрих людей більше, в кожній людині я бачила тільки позитивне. Це – моє життєве кредо.

Без людей я не можу жити.

Дружбою умію дорожити.

Зиму в серце я не допускаю,

І в душі я молодість тримаю!

 

З повагою Ваша Зоя Гончарова

Переглядів: 44 | Додав: sashadjua
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]