Заставнівська центральна районна бібліотека

Книжкові скарби

ВЕЛЕСОВА КНИГА

Ви гадаєте, що історичні відкриття роблять­ся бородатими вченими в старих архівах або впертими археологами, котрі невтомно пор­паються в стародавніх смітниках? Навряд чи ви праві. Бо одну з найбільших історичних знахі­док двадцятого сторіччя було зроблено під час бойових дій, а конкретніше – у часи громадян­ської війни, коли Україна поділилася на безліч непримиренних сторін. І зробив цю знахідку офіцер, полковник білої ар­мії Алі Ізенбек у спаленому панському маєтку на Слобожанщині. Але про все по порядку.

Як ви гадаєте, яка українська книга є най­давнішою? Що сьогодні, як і впродовж остан­ніх 60 років, викликає найбільше супе­речок серед істориків та культурологів, та ряд інших питань?

На всі ці запитання відповідь може бути одна: «Велесова книга».

Жодному іншому рукопису, створеному на­шими пращурами на праукраїнських землях, не судилася настільки трагічна, суперечлива і водночас велична доля, як цій книзі.

Історія «Велесової книги», її вивчення і вве­дення знань про неї до наукового обігу позна­чена цілим рядом об’єктивних і суб’єктивних перипетій. Своєрідна боротьба довкола проб­леми автентичності твору відбувалася за ра­дянських часів і продовжується нині - від демонстративного замовчування, недовіри, на­віть ігнорування, а згодом - активної крити­ки, звинувачення в підробці і, врешті, до... намагання відібрати цю пам’ятку в українців, назвавши її російською та штучно перенісши місце написання з українського Полісся до зе­мель Великого Новгорода.

«Велесова книга» - це єдина українська лі­тописна пам’ятка, написана на дерев’яних до­щечках. Розміри дощечки нагадують глиняні таблички бібліотеки ассирійського правителя Ашурбанапала - 22 сантиметри завширшки, 38 сантиметрів завдовжки і до одного сантиметра завтовшки. Верхні ліві краї дерев’яних «сторі­нок» мали круглі отвори для з’єднання їх шкі­ряними ремінцями в окремі блоки-томи.

Текст на дереві писався (а точніше, випалю­вався) гострим предметом на зразок сучасного шила, а потім покривався спеціальним розчи­ном, що унеможливлювало псування шашелем (такий самий спосіб використовувався для на­писання текстів і в стародавньому Римі). Упо­перек кожної дощечки були проведені паралель­ні заглиблення-лінійки, відповідно до яких літе­ри вирівнювалися верхніми частинами. Текст на дошках-сторінках писано з обох боків, а поля на деяких з них було проілюстровано малюнками; зображення різноманітних тварин - бика, вівці, собаки, а також сонця. Тут, очевидно, йдеться про символічне виділення місяців року.

Створення книги датують 70-ми роками IX століття. Опис подій пов’язаний із приходом на наші землі Аскольда і Діра, а також Рюрика, який завершує хронологічний ряд твору. Початок же оповіді повертає нас до світанку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим і базується на переказах, легендах і повір’ях, що побутували серед наших пращурів задовго до прийняття християнства. Географія подій ся­гає степів поміж середнім Дніпром, Карпатами, Доном і Кримом, де постали перші об’єднання антів, а пізніше полян як представників пра­українських слов’янських племен.

А от час віднайдення значно ближчий до нас - це 1919 рік, розпал громадянської війни в Україні. Білогвардійський полковник Алі Ізенбек навряд чи повністю усвідомлював, що тримає в руках, коли серед руїн спаленого ма­єтку Донець-Захаржевських у селищі Великий Бурлук на Слобожанщині знайшов стосик по­мережаних каліграфічним письмом дерев’яних дощечок. Але освічений офіцер російської армії, напевно, відчув немалу ціну скарбу, бо інакше навряд чи взяв би його із собою в довгі мандри.

Довелося ж пану полковнику мандрувати по всій Україні, згодом до Криму, а тоді у еміграцію – Туреччина, Франція, Бельгія. Як примудрився він зберегти свою справді безцінну знахідку, як не загубив її у колотнечі бойових дій, як не про­дав чи виміняв на шмат хліба в еміграції – невідомо. Так само залишається таємницею, звідки взявся цей історичний документ у слобожанських поміщиків: громадянська війна знищила не лише ці сліди, а й багато чого іншого.

З’ясовується, що полковник Ізенбек вивіз за кордон з окупованої більшовиками України текст найстарішого українського літопису дохристиянської доби, складений у IX і переписа­ний таким самим способом і на такому самому матеріалі у XVI (за Іншими припущеннями - у XVII) століттях. Але докладніші досліджен­ня пам’ятки, на жаль, стають неможливими, оскільки починається Друга світова війна і власник цього безцінного скарбу помирає в 1941 році в окупованому німцями Брюсселі. Відтоді слобожанські дощечки зникають безслідно, да­ючи скептикам ґрунт для сумнівів та підозр.

Перші публікації фрагментів «Велесової кни­ги» з’являються протягом 1957-1959 років у емі­грантському російськомовному журналі «Жарптиця» (Сан-Франциско). Початковий коментар до них робить о.Кур (Куренков). Ця публікація викликає інтерес до загадкового твору. Копії його потрапляють до Британського національного му­зею в Лондоні, де стають об’єктом дослідження чудового знавця слов’янських мов професора В. Шаяна - тодішнього керівника Європейського відділення Української вільної академії наук. В Австралії дослідження пам’ятки провадить про­фесор Сергій Парамонов (Лісний). У такий спо­сіб інформація про книгу, віднайдену в Україні, поширюється у всьому західному світі.

І в канадському, і голландському виданнях цей літопис друкується під назвою «Влес кни­га», хоча перші публікації говорили лише про «Дощечки Ізенбека». Така зміна засвідчує сер­йозний підхід до тексту. Адже нова назва книги не є випадковою. Велес (Волос) серед давньо­українських язичницьких племен вважався бо­гом достатку, худоби, торгівлі, його ім’я часто згадується на дерев’яних сторінках книги. З літописних джерел ми знаємо, що кияни в давнину, укладаючи угоди з греками, найчастіше присягалися Перуном та Велесом. Пізніше у ранньохристиянській свідомості українців Ве­лес поєднався зі святим Власієм.

До дослідження та аналізу «Велесової книги», безумовно, звертатимуться нові покоління як вітчизня­них, так і зарубіжних дослідників, зокрема в контексті графіки письма, «прикладання» опи­суваних подій до конкретної історичної епохи, авторства, етнографії та діалектології, адже це найстаріший на сьогодні літопис дохристиян­ської Руси-України. Цей неповторний збірник переказів про язичницькі уявлення давніх укра­їнців, про першовитоки нашої культури, записаний алфавітом ранньої кирилиці невідомим автором на праукраїнських землях ще до при­йняття християнства однозначно спонукатиме до відмови від усталених наукових стереотипів, перегляду і переосмислення витоків і розвитку вітчизняної книготворчої історії, історії нашої культури загалом.